Інтерв’ю з Аліною Шадурою: «Я змогла це зробити. Я керую величезним автобусом»

Аліна Шадура (44) з Харкова. Вона юристка за фахом, яка довгий час працювала в благодійному фонді, де надавала психосоціальну підтримку жінкам, які постраждали від гендерно зумовленого насильства. Після початку повномасштабного російського вторгнення Аліна разом з родиною переїхала до Черкас, де мешкає вже три роки.

Що стало головним поштовхом приєднатися до проєкту She Drives?

Я побачила оголошення про набір жінок на перекваліфікацію на водійку автобуса і зацікавилася. У мене є досвід водіння легкового автомобіля (категорія «В») вже 4,5 роки, і мені це дуже подобається. Раніше я боялася сідати за кермо, але з часом зрозуміла, що керування авто приносить мені задоволення.

Коли побачила оголошення, вирішила, що хочу спробувати. Мене мотивувала можливість допомагати людям, адже зараз триває війна, чоловіків не вистачає, а транспортна сфера має великий попит на фахівців і фахівчинь. Також це для мене особистий виклик – подолати страх перед великогабаритним транспортом.

Чи були у вас сумніви перед тим, як зробити цей крок? Які саме? Як ви їх подолали?

Перший страх – це розміри автобуса. Це було щось нове і незрозуміле для мене. Але я в минулому професійна спортсменка, займалася лижним спортом і біатлоном, тому знаю, що коли страшно – треба йти вперед.

Підтримки від близьких особливо не було, бо я спочатку нікому не розповідала. А коли сказала, то почула: «Мама шалена, навіщо воно тобі?». Але я знала, що хочу спробувати.

На якому етапі навчання ви зараз?

Я вже мала два практичних заняття. Перше відбувалося на закритій території автобусного парку й тривало 40 хвилин. Інструктор сказав сідати за кермо та їхати. Я була здивована, адже очікувала, що це буде не одразу. Автобус був на автоматичній коробці передач, а я ніколи раніше з такою не їздила.

На другому занятті у цей же день інструктор сказав, що ми поїдемо в місто. Це було теж несподівано. Я на своїй машині в Києві боюся їздити, бо погано знаю дорогу, а тут – автобус! Але інструктор мене підтримав, і ми поїхали. 

Люди на вулицях фотографували, бо не кожен день бачиш жінку за кермом величезного автобуса. Емоції переповнювали!

Мені дуже сподобалося, тому я чекаю наступних занять. Планується ще десь приблизно два тижні практики. Я приїду до Києва, щоб безперервно навчатися. 

Чи думали над тим, де будете працевлаштовуватися після завершення проєкту?

Зараз багато компаній пропонують роботу, але важливо враховувати умови праці, графік і зарплату. Поки що я в пошуку, розглядаю варіант працювати як ФОП. Але спершу хочу влаштуватися в компанію, де зможуть допомагати досвідчені водії та водійки.

Мій батько професійний водій, тому я знаю, що у сфері перевезень часто порушують норми праці. Хотілося б знайти місце, де таке не практикують, а робота буде комфортною та гідно оплачуваною.

Що може бути найскладнішим у цій роботі? А що вас найбільше надихає?

Найскладніше для мене – технічні аспекти. Якщо автобус зламається, я не одразу зможу зрозуміти, що з ним не так. Але цьому можна навчитися.

А найбільше мене надихає можливість працювати на міжнародних маршрутах. Я б хотіла возити пасажирів до Європи, допомагати людям долати сотні кілометрів для зустрічі з рідними. Це була б для мене і робота, і пригода.

Стереотипи мене не лякають. Я знаю, як на них реагувати – просто посміхатися. Ми тут, щоб руйнувати стереотипи.

Що б ви порадили жінкам, які вагаються, чи варто їм пробувати нову професію?

Не бійтеся пробувати щось нове. Якщо у вас є бажання і мотивація, ви обов’язково впораєтеся. Колись почула фразу, яка мене мотивує й досі: «Цілься в Місяць, навіть якщо схибиш, залишишся серед зірок». Тому треба рухатися лише вперед та вірити в себе.

Проєкт «Розширення професійного потенціалу жінок у сфері транспорту» реалізується ГО «Фундація інституційного розвитку» за ініціативи Міністерства розвитку громад та територій України у партнерстві зі структурою ООН Жінки та за фінансової підтримки урядів Франції, Польщі та Швеції.